НАСУ́ПЛЕНИЙ, а, е.

1. рідко. Дієпр. пас. мин. ч. до насу́пити 2. Помалу.. із хат повиповзали сірі фігури. З насупленими на очі шапками, з загорнутими хустками обличчями (Головко, І, 1957, 64).

2. у знач. прикм. Похмурий, незадоволений, надутий. Христя, провівши Марину до воріт, вернулася сумна, насуплена (Мирний, III, 1954, 184); Катря кинула оком по хаті, побачила насупленого батька, грізну матір (Кучер, Прощай.., 1957, 349); Насуплене й застигле, наче вилите з воску, обличчя Сашка потроху мінилось (Донч., Вибр., 1948, 123).

3. у знач. прикм. Низько опущений над очима, перев. при вираженні незадоволення, задумливості (про брови). Біле.. волосся прикривало його високе чоло, з-під насуплених брів гостро поглядували карі очі (Стор., І, 1957, 226); З-під сивих насуплених брів дивляться на нас голубі й лагідні очі (Шиян, Переможці, 1950, 172); * Образно. З-під насупленої обшарпаної стріхи сліпо дивилося на схід одне вікно-шибка (Чорн., Визвол. земля, 1959, 5).

4. у знач. прикм., перен. Хмурий, темний (про предмети і явища природи). День був насуплений, сірий. Накрапав дощик (Коцюб., II, 1955, 298); А море, грізне, насуплене, підіймало воду (Трубл., І, 1955, 151).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 209.