НАРАЖА́ТИ, а́ю, а́єш і розм. НАРА́ЖУВАТИ, ую, уєш, недок., НАРАЗИ́ТИ, ажу́, зи́ш, док., перех., на що. Ставити когось під загрозу чого-небудь. Сам воєвода вмовляв його не наражувати себе на небезпеки боїв (Оп., Іду.., 1958, 598); Давати бій за Новозибків і тим самим наражати убоге населення міста на загибель Щорс не хотів (Скл., Легенд, начдив, 1957, 31); Іваненко власним життям рятує дівчинку. Щоб не наражати товаришів на небезпеку, він сам виносить її з кірхи, сам підставляє своє життя під кулі німецького патруля (Літ. Укр., 18.XII 1962, 4); // Примушувати кого-небудь переживати, відчувати щось, перев. неприємне. — Я.. не говорила про них [гроші] паннам, міркуючи, що непотрібно наражувати їх на покусу, а себе на неприємність (Фр., III, 1950, 99); Але й тої, другої, що зносила кривду роками, мовчала, здавлюючи її гордо в своїй молодій душі, не хотів я наражати на бурхливі й болісні моменти (Коб., III, 1956, 234); // Поставити в якесь, перев. неприємне, становище. Зайти ж у подвір’я цього розбійника — значить, наразити себе на можливу образу не тільки своєї персони, але й дати тому антихристові нагоду підняти на глум церковний обряд (Вільде, Сестри.., 1958, 37).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 168.