НАПЛА́КАТИ, а́чу, а́чеш, док., перех.
1. розм. Плачучи, пролити певну кількість сліз. Та плач, хоч і цілий океан-море наплач, а лиха не обійдеш, не об’їдеш (Свидн., Люборацькі, 1955, 26); Царевич посадив.. невірну сестру на кам’яний стовп та поклав з одної сторони скирту сіна, з другої цебро і каже: — З’їж те сіно та наплач повен цебер сліз, тоді прощу тобі! (Оп., Іду.., 1958, 393).
2. Спричинити плачем припухлість, почервоніння очей. Не раз гірко й плакала [Мар’я]. Та що сльозами поможеш? Тільки очі наплачеш та себе засушиш (Мирний, III, 1954, 198).
3. розм. Плачучи, накликати горе, нещастя і т. ін. Може, справді се йому мої сльози одливаються. Нехай же мати божа прощає мене, грішну, що я свойому братику лихо наплакала! (Вовчок, І, 1955, 18).
◊ Як (мов і т. ін.) кіт напла́кав див. кіт.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 151.