НАПА́РНИК, а, ч. Той, з ким у парі хто-небудь щось робить, виконує і т. ін. Пораненого Гаркавенка відразу ж замінив його напарник Грачов (Довж., І, 1958, 286); Маковей, передавши апарат напарникові, плигнув з насипу вниз (Гончар, III, 1959, 373).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 138.