НАМІ́СНИЦТВО, а, с.

1. Адміністративний орган правління, очолюваний намісником (у 1 знач.). "Руська бесіда" подала до намісництва львівського просьбу про дозвіл основання [заснування] у Львові постійного руського театру (Фр., XVI, 1955, 97).

2. іст. Територіальна одиниця, якою керував намісник (у 1 знач.). З лівобережних і південних українських земель було згодом утворено п’ять намісництв: Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське, пізніше — Харківське і Катеринославське (Іст. УРСР, І, 1953, 352); Височайшим указом справу цю [турбаївців] було доручено вести правителеві Катеринославського намісництва генерал-майору Каховському (Гончар, Таврія.., 1957, 134).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 128.