НАМІ́РЯТИСЯ, я́юся, я́єшся, недок., НАМІ́РИТИСЯ, рюся, ришся, док.
1. з інфін. Мати намір робити що-небудь. А тепер уже, он бачиш, Доходить до чого, Що я стратить наміряюсь Максима святого (Шевч., II, 1953, 257); Саїд Алі.. намірявся повідомити й Лодиженка про повернення Любові Прохорівни (Ле, Міжгір’я, 1953, 471); Щось мені здається, що він ніби намірився сватати мою дочку (Н.-Лев., IV, 1956, 127); Мар’ян.. намірився як-небудь відкараскатися від надокучливого свата (Чорн., Визвол. земля, 1959, 187).
2. на кого — що, в кого — що і без додатка. Націлюватися в кого-, що-небудь, замахуватися на когось, щось. Левіт береться за камінь і наміряється в пророка самарійського (Л. Укр., II, 1951, 159); У шинелях зелених кати. Наміряються із автомата (Сос., II, 1958, 447); Уже намірився [стрілець], вже курок відвів, щоби вбити Селезня (Фр., IV, 1950, 81); Побачивши, як бугай на мого хлопця рогами намірився, кинув я все та й лізу прожогом із даху (Мур., Бук. повість, 1959, 11).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 128.