НАМО́ВЛЕНИЙ, а, е. Дієпр. пас. мин. ч. до намо́вити; // намо́влено, безос. присудк. сл. — І що сталося з чоловіком..! Чи його намовлено, чи зіллям напоєно! (Кучер, Трудна любов, 1960, 131).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 130.