НАМИ́СТО, а, с. Прикраса з перлів, коралів, різнокольорових камінців і т. ін., яку жінки носять на шиї. Ой надіну я сережки І добре намисто. Та піду я на ярмарок В неділю на місто (Шевч., II, 1953, 128); Дощ по-французьки жіночого роду, і французький поет малює його як дівчину в перловому намисті (Рильський, III, 1956, 131); *0бразно. На вулицях блідне огнів намисто, і ранок злітає, як спів, на місто (Сос., II, 1958. 71); *У порівн. Роси чисті На топольках, як намисто, Самоцвітами горять (Вирган, В розп. літа, 1959. 25).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 128.

Нами́сто, та, с.

1) Монисто, ожерелье. Куплю тобі намисто та на шиї повішу. Мет. 7. До́бре нами́сто. Монисто изъ красныхъ коралловъ. у йо́го бага́цько нами́ста на шиї. У него много долговъ.

2) Наросты на шеѣ у индюка. Ум. Намистечко.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 503.

нами́сто (зменшене — нами́стечко) — прикраса з перлів, коралів, різнокольорових камінців і т. ін., яку жінки носять на шиї; разок або кілька разків намиста служать тра­диційною прикрасою молодої жін­ки, дівчини; особливо пишне на­мисто є обов’язковим елементом убору нареченої; за повір’ям, на­мисто оберігає дівчину від застуди, тому бодай разочок намиста дівчи­на має носити навіть у будень; у разок додавали один-два вовчих зуби, — «щоб берегли від злої на­пасті»; у свято дівчата й молоді жінки рясно оздоблювали себе на­мистом, найбільше червоним; для заміжніх жінок — це ознака того, що про них піклуються чоловіки, пор. у Т. Шевченка: «А жіночку свою любив — І Господи єдиний! Як те паня, як ту дитину, У намис­течках водив». Ой надіну я сережки і добре намисто, та піду я на ярмарок в неділю на місто (Т. Шевченко); Купи мені намистечко на білую шию (П. Чубинський).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 385.