НАЛУЧА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., НАЛУ́ЧИТИ, чу, чиш, док., розм.
1. перех. і без додатка. Спрямовувати зброю в ціль; націлювати. Як налучив, Так.. забив голуба з голубкою (Пісні та романси… І, 1956, 199).
2. неперех., у що, на що. Опинятися де-небудь, попадати кудись. Пам’ятаєш мудру раду — Не пускатись в згубний мир? Ти ж подався без огляду І налучив просто в вир (Граб., І, 1959, 337); От там, край очерету, яма, коли б на неї не налучить (Мирний, І, 1954, 310); Не налучу ніяк ниткою у вушко (Сл. Гр.).
3. перех., рідко. Зустрічати кого-, що-небудь. Цибулину десь налучив Гнучкий Хміль зелений; — Ой, здорова, будь, смердюча! — Здоров був, шалений! (Манж., Тв., 1955, 261).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 122.