НАКРИЧА́ТИ, чу́, чи́ш, док.
1. неперех., на кого. Різким, підвищеним голосом вилаяти кого-небудь. Настя накричала на нього, щоб він не встрявав у бабську роботу (Коцюб., І, 1955, 53); — Заснеш ти сьогодні чи ні, бісова дитино? — накричала на неї Олена (Тют., Вир, 1964, 104).
2. перех., перев. із сл. вуха, голова і т. ін. Довго і сильно кричачи, стомити кого-небудь. — Так накричали, наверещали мені вуха своїми піснями, аж в голові гуде (Н.-Лев., І, 1956, 138); Прибігла якась цокотуха-перекупка, заверещала, накричала Прісьці повну голову (Л. Янов., І, 1959, 291).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 112.