НАКИ́ВУВАТИ, ую, уєш, недок., розм.

1. Кивати злегенька або час від часу. Злегенька накивували [попівські жінки] пальчиками на Зельмана і цікавилися, де він примістив нового війта (Черемш., Тв., 1960, 247).

2. Те саме, що підмо́ргувати. — Ну, которого ж, Оксано, будеш зятем звати? .. Чи не отого кучерявого? — накивує Кирило оком на Вітю (Вас., II, 1959, 166); Молода, ставна тітка стріляла в нього очима-тернинами, накивуючи бровою (Мушк., Чорний хліб, 1960, 105); * Образно. Далеко на обрії сонно накивує вогняною бровою мигавиця (Мушк., Серце.., 1962, 136).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 101.