НАКИВА́ТИ, а́ю, а́єш. Док. до кива́ти. Він підняв палець в важкому персні і накивав (Коцюб., II, 1955, 368); Те мовивши, чернець ще й пальцем накивав. Поправив каптура і далі почвалав (Міцк., П. Тадеуш, перекл. Рильського, 1949, 76); Був собі такий дурний чоловік та була у його і жінка. От під який-то там празник накивала жінка дякові, щоб прийшов (Україна.., І, 1960, 253).

◊ Накива́ти п’я́тами — швидко, поспішно втекти; кинутися навтіки. Забравши деяких Троянців, Осмалених, як гиря, ланців, [Еней] П’ятами з Трої накивав (Котл., І, 1952, 65); У дев’ятнадцятому році не один пан п’ятами накивав, коли почали наші люди маєтки палити… (Мур., Бук. повість, 1959, 106).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 101.

Накива́ти, ва́ю, єш, гл.

1) Накивать, покивать. Накивав на мене та й пішов. Накивала жінка дякові, щоб прийшов. Мнж. 94.

2) — на кого. Пригрозить кому.

3) — п’ятами. Удрать, убѣжать. П’ятами накивав, аж залопотіло. Ном. № 4418.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 492.