НАЗИВА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., НАЗВА́ТИ, ву́, ве́ш, док., перех,
1. перев. док. Давати кому-, чому-небудь назву, ім’я. Його [вітер] називають за тією стороною горизонту, звідки він дме (Фіз. геогр., 5, 1956, 86); Громадою при долині Його поховали І долину і криницю На пам’ять назвали Москалевою (Шевч., II, 1953, 56); Сьогодні скінчив невелику річ для "Вісника", назвав її "Іпtегтеzzо" (Коцюб., III, 1956, 311); — Назвіть мого внука Павлом (Довж., І, 1958, 112); // Давати прізвисько, кличку кому-небудь. — Називає вона моїх лобурями… а у неї нестеменний лобур! — і дивиться усе спідлоба (Мирний, IV, 1955, 95); Зараз-таки назвала мене жінка кримінальником: через те, що обстрижений (Март., Тв., 1954, 206); Коли слова для тебе — грище, Звукосполучення нове, — Тебе народ, суддя найвищий, Марнописателем назве (Рильський, III, 1961, 85); // Звати, іменувати кого-, що-небудь. За що вони тепер мене В палатах вітають, Царівною називають, Очей не спускають 3 мого цвіту? (Шевч., І, 1951, 355); Данило жодного разу не називав себе королем і всім наказав, щоб не вживали цього слова (Хижняк, Д. Галицький, 1958, 577); — Сідайте, будьте ласкаві! — сказала Любка і хотіла назвать Джерю татом (Н.-Лев., II, 1956, 257); Мальовничий Крим — чудовий куточок нашої Батьківщини — по праву називають в народі перлиною країни (Наука.., 11, 1956, 12).
2. Визначати, характеризувати кого-, що-небудь якимось словом, позначенням і т. ін., виявляючи своє ставлення. Зять називав тестя божевільним та казав, що він запродав душу нечистій силі (Коцюб., III, 1956, 10); — Куди вигідніше для них [есерів], коли гвинтівки попадуть в руки куркульським синкам.. І саме їх ви, Гудзію, тільки що називали справжніми хазяями нашої зброї (Головко, II, 1957, 548); [Гарасим:] Ну, навряд назвав би я того добрим чоловіком, хто б мені очі повиймав (Мирний, V, 1955, 88); Він почував, як росте в ньому те, що Андріяка назвав би класовою ненавистю до ворогів (Гончар, II, 1959, 230); // Розцінювати яким-небудь, чином. — Їздових стереже! Коней їм годує! А вони [їздові] собі сплять сном праведників… Ну, як це назвати, Хаєцький? (Гончар, III, 1959, 310).
◊ Назива́ти (назва́ти) ре́чі свої́ми (їх, вла́сними. спра́вжніми) імена́ми — говорити прямо, відверто про кого-, що-небудь. — А я вважаю, що ви звичайнісінький мракобіс… — Ви ображаєте мене, молодий чоловіче! — Зовсім ні. Я називаю речі своїми іменами (Речм., Воєн. грози, 1961. 38); [Назар:] А зобов’язання треба брати не в кабінеті, а з нами, тут… [Скарбун:] Ви відповідаєте за свої слова? [Назар:] Я називаю речі їх іменами (Зар., Антеї, 1961, 15).
3. Вимовляти назву, ім’я кого-, чого-небудь. Листоноша роздає листи, називаючи прізвища (Головко, І, 1957, 490); Як просто, з якою ласкою в голосі називають його хлопці: Ілліч! Наш Ілліч! (Гончар, II, 1959, 314); На дверях знову появилася гарненька секретарка і тихим, іменно секретарським голосом ..назвала прізвище: Хомутенко (Тют., Вир, 1964, 60); Коли головуючий назвав Федора Голованя, він спершу навіть не повірив, що це стосується його (Ткач, Арена, 1960, 124); // Повідомляти, сповіщати кому-небудь, доводити до відома. Позаписував їх ймення й прізвища. Микола назвав себе Іваном Гриценком. Кавун назвав себе Панасенком (Н.-Лев., II, 1956, 200); Я ніколи не називав свого прізвища, коли не знав точно, нащо про нього питають (Сміл., Сашко, 1957, 6); // Визначати, призначати (ціну, плату). І хоч не такі вже великі гроші за щастя назвав агент, але чимало строкарів не могли стягнутися на них, навіть продавши до цурки все своє майно (Стельмах, І, 1962. 197).
4. тільки док., розм. Скликати, запросити кого-небудь У якійсь кількості. Напекла блинців [млинців], назвала кравців, а кравець за блинець та й побіг у танець (Номис, 1864, № 14146).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 90.