НА́ЗВА, и, ж.
1. Словесне найменування, позначення кого-, чого-небудь. Ніяк не можу пригадать її назви, але саму поему читала і дуже вподобала (Л. Укр., V, 1956, 23); Вона уявляла його [терема] високі світлиці, княгиню Ольгу й різних князів у білих одежах, у золоті, сріблі, малювала багато речей, назви яким не знала (Скл., Святослав, 1959, 76); В центрі села тече річка з дивною, мабуть татарською, назвою — Ташань (Тют., Вир, 1964, 5); // Прізвисько, кличка. Її допікали гіркими назвами, уїдливими докорами, вибивали паничем очі, звали латаною… (Мирний, IV, 1955, 37).
2. діал. Прізвище. На конверті написане було тільки її ім’я і назва, та проте Целя знов запаленілася, скинувши оком на адресу (Фр., II, 1950, 296).
Одна́ на́зва; Ті́льки на́зва — про який-небудь предмет, явище і т. ін., найменування якого не відповідає його суті, а лише приблизно нагадує його.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 89.