НАДУ́МУВАТИ, ую, уєш, недок., рідко, НАДУ́МАТИ, аю, аєш, док., перех. і без додатка.

1. з інфін. Міркуючи, приходити до якоїсь думки; задумувати. Сумувала Олеся, сумувала, та надумала до панії йти (Вовчок, І, 1955, ЗО); Батько з сином думав, думав, де б то взяти грошей, і надумав продати кабана (Н.-Лев., II, 1956, 187); Тепер цілком ясно, що дружина надумала порадувати його (Коп., Вибр., 1953, 359); Я надумав сказати директорові, що матері немає часу (Сміл., Сашко, 1957, 14).

2. Придумувати що-небудь. Артем помовчить трохи, мовби надумує, а потім: — Скажи мені, хто твої друзі, і я скажу тобі — хто ти (Головко, II, 1957, 420); — Ввечері заходьте до мене і весла захопіть. Тільки обов’язково. Я щось таке надумав, що вам і не приснилось! (Панч, Гарні хлопці, 1959, 18); Юрієві добре була відома ця посмішка друга з малолітства: так посміхався Віталій, коли надумував якусь каверзу (Смолич, Реве та стогне.., 1960, 624).

3. Багато думати про що-небудь. Яких-то снів наснила [мати] за війну. Яких думок надумала за літа! (Мал., Звенигора, 1959, 322).

4. тільки, док. Нагадати, пригадати що-небудь, відновити в пам’яті; згадати. Не встигла Катя надумати [пісню], як інша з дівчат почала: — Чорноморець, матінко, чорноморець, — і кілька голосів підхопили: — Вивів мене, босую, на морозець (Головко, І, 1957, 395).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 82.