НА́ДТО, присл.
1. Більше від звичайної норми, міри, межі; занадто, надмірно. Не гріє сонце на чужині, А дома надто вже пекло (Шевч., II, 1953, 23); Коли моя білява донька виросте, я буду надто старий (Досв., Вибр., 1959, 14); — Він загинув, мабуть, від власної гранати, — похмуро говорив Сагайда, схиляючись над Брянським і шукаючи рани. — Вона розірвалася надто близько (Гончар, III, 1959, 121); Хвороба моя була надто занедбана, операція пройшла важко (Смолич, VI, 1959, 24); // Ще більше. Я його прошу: мовчи; а він надто голосить (Сл. Гр.).
2. Особливо, насамперед, передусім. Побачивши мене, вона зараз вдалася до мене з фамільярністю, властивою старим слугам, надто московським (Л. Укр., III, 1952, 603); Новаки нетерпляче чекали звільнення до міста, надто ті, що мали тут батьків або родичів (Добр., Ол. солдатики, 1961, 61); // Крім того, до того. А надто вам розказать би. Як козак чорнявий Лід вербою, над водою, Обнявшись, сумує (Шевч., І, 1951, 95).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 80.