НАДРИВА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., НАДІРВА́ТИ, ву́, ве́ш, док., перех.
1. Розривати трохи, не зовсім, не до кінця. — Від Софочки! — скрикує дружина, .. зразу ж нетерпляче надриває його [листа] (Стельмах, Хліб.., 1959, 295); Він схопив листа, надірвав обгортку (Полт., Дит. Гоголя, 1954, 13); // Відривати частину чого-небудь. І раптом, взявши з печі газету, з якої мав надірвати шматок для цигарки, згадав щось (Д. Бедзик, Дніпро.., 1951, 16).
2. перен. Пошкоджувати що-небудь через перенапруження, перевантаження. Нашим господиням не доводиться тепер надривати руки, носячи від криниць воду. Артезіанські колодязі гонять її по водопроводу (Рад. Укр., 3-ІХ 1962, 3); [Мирон:] Слухайте, Грустний, ви краще заспівайте, а то надірвете голос промовою (Корн., II, 1955, 32); // Завдавати шкоди здоров’ю фізичним або моральним напруженням. [Xома:] Скільки-то я надривав і катував себе, щоб перебороти ворогів (Стар., Вибр., 1959, 294); Та мов хто в лісі заблукає, Даремно груди надриває. Даремно кличе і кричить (Фр., X, 1954, 269).
◊ Надрива́ти (надірва́ти) го́рло (гло́тку) — дуже голосно кричачи, говорячи, стомлювати горло. Пісня затихла. Винувато я підійшов до Івана Маркевича. — Не виходить у нас, Іване Маркевичу. І роти розкриваємо, і глотки надриваємо, а віз і досі там… (Збан., Малин. дзвін, 1958, 229); Надрива́ти (надірва́ти) ду́шу (се́рце) — викликати душевні страждання, муки. Туга і горе Глібовому синові серце надриває (Мирний, V, 1955, 271); Гуркотіла музика, звучали пісні, то — сумні, що до сліз надривали душу, то хвацькі, з шаленими танками (Горький, Діло Артам., перекл. за ред. Варкентін, 1950, 124); Надрива́ти (надірва́ти) си́ли — перевтомлюватися, знесилюватися від надмірного фізичного чи морального напруження. І Глущуки, надриваючи сили, тягли на гору візок гною (Чорн., Визвол. земля, 1959, 47).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 77.