НАДО́ВГО, присл. На тривалий, довгий час, на великий строк. Їй було жалко, що надовго перервуться їхні стрічі в тихому лісі (Коцюб., II, 1955, 316); Іноді він надовго поринав у такий глибокий роздум, що його будили, як сонного, і тоді він прокидався (Довж., І, 1958, 430).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 74.