НА́ДИТИСЯ, джуся, дишся, недок., на кого — що.

1. Захоплюватися ким-, чим-небудь; спокушатися. Син Яця-коваля, Іван рудоволосий. Рибалка і мудрець, поет і каменяр, Не надився на блиск і на позверхній чар, На Чайльд-Гарольдів плащ, на Лорелеї коси (Рильський, І, 1960, 324).

2. розм. Мати намір, намірятися на кого-, що-небудь; зазіхати.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 68.

На́дитися, джуся, дишся, гл. Быть привлекаемымъ чѣмъ, кѣмъ. Люде вбогі, а дівка друга підросла, — на другого приймака надились. Г. Барв. 175. Панас до неї надиться та й надиться. Г. Барв. 518. Чи не того єси така велишна, що надивсь до тебе потужний пан? К. ПС. 19.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 482.