НАДИМИ́ТИ, млю́, ми́ш; мн. надимля́ть; док. Напустити диму. Крізь позеленілі шибки ледве пробивається світ у хату, окриваючи її мороком; здавалося мов хто надимив, і спертий дим снував по хаті (Мирний, III, 1954, 367); // Курячи, наповнити що-небудь тютюновим димом. — Давайте цигарки запалимо. Це врівноважує нерви. — Я не палю. — Тоді пробачте, що надимлю, але, не закуривши, не можу говорити (Хижняк, Невгамовна, 1961, 39).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 67.