НАДИВУВА́ТИСЯ, у́юся, у́єшся, док. Багато, досхочу дивуватися. [Варка:] Дивлюсь на свого чоловіка і не надивуюся, зовсім неначе не Демко, а якийсь підпанок або купець! (Крон., II, 1958, 208); Пріська надивувалася вволю, дивлячись, як пані спокійно, з легким серцем, натягала на чорні сорочки своїм дітям новомодні сукні (Л. Янов., І, 1959, 226); // Намилуватися вволю, до повного задоволення. Та не бери її весною В свій рай небесний, не бери, А дай твоєю красотою Надивуватись на землі (Шевч., II, 1953, 293).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 67.