НАДВЕЧІ́РОК, рка, ч., розм. Те само, що надвечі́р’я. Стояв свіжий осінній надвечірок (Сеич., Онов., 1959, 51); Весна пробивалася з землі, линула з неба, пломеніла в барвистих загравах світань і надвечірків… (Грим., Незакінч. роман, 1962, 204).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 63.