НАД’ЇЖДЖА́ТИ, а́ю, а́єш і НАД’Ї́ЗДИТИ, ди́ш, ди́ть, недок., НАД’Ї́ХАТИ, над’ї́ду, над’ї́деш, док. Їдучи, прибувати куди-небудь (незабаром або на короткий відрізок часу). Сонце вже заходило. Ніхто не над’їжджав (Н.-Лев., III, 1956, 210); Одні ридвани від’їздили, від високого ганку, а другі — над’їздили (Мирний, III, 1954, 256); Я перейшов сад, покликав свою велику собаку й пустився в сторону.., звідки мав над’їхати батько-мужик (Коб., III, 1956, 78); Місяців два "керував" наш Король колгоспом. Ото над’їде, накричить на когось. Посвариться з агрономом — і до міста (Є. Кравч., Сердечна розмова, 1957, 134); // Їдучи, наближатися до кого-, чого-небудь. Він жде: от Ленський над’їжджає На чалій троєчці своїй (Пушкін, С. Онєгін, перекл. Рильського, 1949, 111); [Килина:] Чую, щось гуркотить, придивилась: їде щось на повозці… Далі ви над’їхали ближче і привітались. (Крон., II, 1958, 497); Не помітив [Гриць], коли дорогою, із Вовчка над’їхали сани, переповнені людьми (Збан., Сеспель,, 1961, 305).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 70.