НАГОРЯ́ТИ, я́є і НАГОРА́ТИ, а́є, недок., НАГОРІ́ТИ, ри́ть, док.
1. Давати нагар. Свічка почала нагорати, меркнути (Мирний, І, 1954, 211); Каганець почав нагоряти, гаснути, і мати відщипнула пальцями кінчик гнотика (Гур., Наша молодість, 1949, 212); Маленька лойова свічка,, коптіла, нагорівши (Фр., VII, 1951, 345).
2. безос. Витрачатися в якій-небудь кількості (про електроенергію, пальне).
3. безос., перех., розм. Перепадати за що-небудь (про покарання, догану і т. ін.). — Може, й нагорить мені, коли суну свого носа в чужі горшки… (Кучер, Трудна любов, 1960, 335); — Як ви думаєте?.. до начальства ще може полізти. — Еге, — той йому. — То й нам нагорить (Тесл., З книги життя, 1918, 183).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 54.