НАГО́РУ, присл. На верхню частину чого-небудь, у напрямі до верхньої частини чого-небудь. Дід припинив коня, устав, одпустив черезсідельник і, сівши, помалу поїхав нагору (Мирний, І, 1954, 282); Під стіною накладено мішків, Фелікс виліз нагору, відхилив кришку [витяжної труби] (Ю. Янов., II, 1954, 40); // На верхній поверх будинку. Аврелія мовчки метнула на батька погляд, повний ненависті, і швидко подалась по сходах нагору (Л. Укр., III, 1952, 286); // На поверхню. Де-не-де щось чорне швидко пливло по воді, то зринаючи нагору, то знову потопаючи (Гр., І, 1963, 420); Потім вода знову забила в ключ, і незабаром вареники почали випливати нагору (Сенч., Опов., 1959, 44).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 54.