НА́ГОЛОС, у, ч.
1. Виділення складу в слові посиленням голосу або підвищенням тону. Роль наголосу в фонетичній системі кожної мови, в усій звуковій організації її, винятково велика (Курс сучасної укр. літ. мови, І, 1951, 150); В українській мові, як і в російській, наголос не має сталого місця у слові (Худ. чит.., 1955, 85); // Виділення голосом слова в реченні для підкреслення його логічного значення. На цьому слові він одверто зробив наголос і цинічно всміхнувся (Головко, II, 1957, 164); // Виділення, висунення чого-небудь на перший план як найголовнішого. Горький ставив наголос на величезному значенні для зростання людської свідомості, для розквіту культури таких створених народом образів, як Прометей, доктор Фауст, Василиса Премудра тощо (Рильський, III, 1955, 149).
∆ Висхідни́й на́голос — наголос з поступовим підвищенням тону; Відтяга́ти (відтягти́, відтягну́ти) на́голос див. відтяга́ти; Логі́чний (смислови́й) на́голос — виділення підсилювальною інтонацією найважливішого щодо смислу слова в реченні; Музи́чний (тоні́чний) на́голос — виділення одного із складів слова висотою тону; Рухо́мий на́голос — наголос, що міняє місце в межах одного і того самого слова залежно від його граматичної форми; Силови́й (динамі́чний) на́голос — виділення одного із складів слова більшою силою артикуляції; Спадни́й на́голос — наголос з поступовим зниженням тону або сили звука наприкінці складу.
2. Значок над літерою, який указує на виділення звука в слові посиленням голосу або підвищенням тону. Поставити наголос.
НАГО́ЛОС, присл., діал. Голосно, гучно. Далі ставали вони [паничі] сміливішими та реготались уже наголос, незважаючи на Гната (Коцюб., І, 1955, 39); Небагато хибувало до того, щоб наголос був не розплакався [Петрик] (Черемш., Тв., 1960, 36); // Уголос. — Знаєте що,— — мовить Лисичка, — сповідаймося одні одним наголос і відбудьмо покуту кождий за свої гріхи (Фр., IV, 1950, 78).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 52.