НАГОВІ́Р, во́ру, ч.

1. Неправдиве звинувачення; наклеп, обмова. Гірко було слухати Яковові такі наговори від свого (Мирний, IV, 1955, 54); Вже на нас чигала розлука І лихі наговори чорні… (Забашта, Пісня.., 1961, 87).

2. У забобонних людей — заклинання, яке має магічну силу. [Явдоха:] І як би то він зміг мене з ума звести, як я того не схочу? Може, зна такого наговору чи приговору або підкурює чим? (Крон., II, 1958, 347); — Перехрестився б ти, Семене, від наговору це тобі (Ле, Побратими, 1954, 8).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 51.