НАГА́ДУВАТИ, ую, уєш, недок., НАГАДА́ТИ, а́ю, а́єш, док.
1. перех. і неперех. Примушувати згадати про кого-, що-небудь. Надворі ніби ще стояло літо й тільки половина пожовклого листу на шовковицях блищала, ніби наведена золотом, і нагадувала, що вже минуло літо (Н.-Лев., III, 1956, 74); Кілька червоноармійців у пом’ятому одязі, на свіжих милицях нагадують, що рани трудового народу ще не загоїлись (Довж., І, 1958, 458); Матросова пісня нагадала йому [Кобзареві] рідну пісню про сірому-сироту (Мирний, V, 1955, 305); Казарма нагадала йому його власну службу в армії (Сміл., Зустрічі, 1936, 201).
2. тільки недок., перех. Бути, здаватися схожим на кого-, що-небудь. В довгому піджаці, в мужичих чоботях.. він дуже нагадував якого-небудь діда-пасічника (Вас., І, 1959, 141); Все похмуре подвір’я нагадувало вороняче гніздо (Чорн., Визвол. земля, 1959, 28).
3. перех. і неперех., розм. Відновляти в пам’яті минулі події, явища, образи і т. ін.; згадувати. Немає гірше, як в неволі Про волю згадувать. А я Про тебе, воленько моя. Оце нагадую (Шевч., II, 1953, 90); Харитя.. знов нагадала недужу, бідну маму (Коцюб., І, 1955, 18); Баба сперлася обома руками на землю та й нагадала давні часи (Стеф., І, 1949, 43).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 45.