НАВУ́ШНИК, а, ч.

1. перев. мн. Частина головного убору, яка закриває вуха. Підійшов невисокий кремезний чоловік у шапці з навушниками (Коз., Зол. грамота, 1939, 72); // Спеціальне пристосування, що прикриває вуха від морозу, вітру. За автоматом з-за колони виволікся й німець. Здоровенний, вищий за Хому, в чорних навушниках, з блукаючими дикими очима (Гончар, III, 1959, 287).

2. перев. мн. Пристрій для слухання звукопередач, що прикладається до вух або надівається на них. Вечорами, на дозвіллі, одягши навушники, слухав [Володя] співи та музику (Трубл., І, 1955, 223); Іван Лога одягнув на голову навушники, ще одні дав Михайлові і включив рацію (Скл., Карпати, 1954, 91).

3. Частина вуздечки, що міститься поза вухами коня. "Дончак" [кінь] став на диби, перервав навушник і зринув з вуздечки (Чорн., Потік.., 1956, 289).

4. розм. — Той, хто доносить або любить доносити. На цю мову встав Антось та й каже: — Доки вам тих навушників слухати, а нам терпіти через них? (Свидн., Люборацькі, 1955, 201).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 43.