НАВРО́ЧЕНИЙ, а, е. Дієпр. пас. мин. ч. до навро́чити. *У порівн. Зашкрябало щось, видно, їжака в носі, бо став нараз, мов наврочений, і сердечно чхнув собі, аж луна пішла лісом (Козл., Мандрівники, 1946, 12); // навро́чено, безос. присудк. сл. [Настя:] От горе, от лихо з таким чоловіком!.. Чи тобі що починено, чи тобі наврочено? (К.-Карий, II, 1960, 206); Найважче було встановити причину хвороби. Це не пристріт і не сояшниці, тут швидше вже переполох чи просто наврочено… (Донч., III, 1956, 132).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 41.