НАВЕРХУ́, присл.

1. У верхній частині чого-небудь. Сидить [син] аж наверху, біліє чубчиком і щось клепає (Гончар, Тронка, 1963, 90); // На поверхні чого-небудь. Він розуміє, без прози трудно прожити. Нехай буде наверху піна, але під нею мусить в келиху грати чисте вино (Коцюб., II, 1955, 304); // На верхньому поверсі будинку. Наверху в залі ще було видно, а чим нижче він спускався плутаними східцями, тим більше темніло (Гончар, III, 1959, 144); // перен., розм. В організації, що стоїть вище в адміністративному відношенні. Про це знають наверху.

2. розм. Вгорі, у височині. Наверху чути рев мотора.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 29.