НАВЕРТА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., НАВЕРНУ́ТИ, верну́, ве́рнеш, док.
1. перех., розм. Повертати в якому-небудь напрямку, розташовувати, спрямовуючи в той чи інший бік. Сонце байдуже світило, знімалося вгору і навертало на нас з конем холодок з розлогої верби… (Ле, Мої листи, 1945, 116); Заметушився з підручним Шрам, навернув жерлами до греблі гармати.. й двигонув першим набоєм (Стар., Облога.., 1961, 49); Бувало, засипе дід звечора повен ківш зерна, наверне млин на вітер і йде спати (Минко, Моя Минківка, 1962, 14).
2. перех., перен., розм. Надавати чому-небудь іншого спрямування, іншого значення; міняти хід, перебіг чого-небудь. [Ромодан:] Згадувала [дочка] мене? [Варвара:] Ні. Я навертала розмову, а вона — ні пари з уст (Корн., II, 1955, 302); Наливайко зрозумів ці сильні настрої серед повсталих, навертав на своє, але навертав дипломатично (Ле, Наливайко, 1957, 194); [Писар:] Це діло [сватання] трудне. В душу не залізеш і туди її не навернеш, куди сама не схоче (К.-Карий, І, 1960, 41).
3. перех., перен. Переконуючи, умовляючи, спрямовувати, залучати до чого-небудь. Багато порад, побажань і напучувань наслухалась тоді дівчина. Ще з початкової школи навертали її на заманливу стежку — в балет (Баш, Надія, 1960, 139); [Рущак:] Ми хочемо, щоб ти в своїм селі на нашу справу молодь навертала, щоб понесла гаряче наше слово у молоді серця (Турч., Милана, 1950, 28); Припускаючи, що Наливайко.. побував серед козаків, говорив з ними і міг навернути на свій бік реєстровців, полковник у своїй промові ставав ніби на бік козаків (Ле, Наливайко, 1957, 417); Звичайно, вона, Софія, не шкодувала сил, щоб якось навернути своїх упертих тубільців до культури (Гончар, Таврія, 1952, 140); // Спонукати, заохочувати до прийняття якої-небудь віри, до зміни віросповідання. [Люцій: ] Я навертав його на нашу віру і мав от-от в громаду нашу ввести… (Л. Укр., II, 1951, 427); — По закінченні школи декількох повезли назад в Аляску навертати ескімосів на християнську віру (Ірчан, II, 1958, 99); Вона навернула його до своєї віри (Н. —Лев., II, 1956, 405); Папи хотіли, щоб німці насильно навернули слов’ян у християнство (Іст. середніх віків, 1955, 110).
◊ На ро́зум наверта́ти — заставляти розумно, обдумано діяти. — Чому не видно ніде Євшан-зілля, яке навертає людину на розум..? (Чаб., Стоїть явір.., 1959, 6).
4. перех., розм. Накидати, навалювати багато чого-небудь. А там уже й зима — замети навертає… (Мирний, II, 1954, 110); Внизу на плисковатому зеленому березі було розкидане каміння, неначе хто зумисне навернув на зелену траву (Н.-Лев., III, 1956, 127); — Візьмемо трактор і сніжок той увесь сюди перетягнемо. За два дні — гори навернемо… (Грим., Незакінч. роман, 1962, 49); // безос. Замість сіней Пилип зробив .. примостку, обкидавши докола [навколо] гноєм. Тепер у той захист навернуло повно снігу! (Мирний, III, 1954, 10); Було тепло, хоч снігу навернуло багато (Кол., Терен.., 1959, 117).
5. перех. Щільно притуляти або навалювати що-небудь важке. Її покійний чоловік, тікаючи від неї, вискакував на горище швидше кота й іноді заночовував там, навернувши на всяк випадок ляду (Мушк., Чорний хліб, 1960, 61); — Мовчіть, не говоріть про старе!.. І так наче хто камінь на душу навернув (Ю. Бедзик, Полки.., 1959, 190).
6. неперех., розм. Те саме, що наверта́тися 2. Коли б хоч з чоловіком словечко переловити, так не вирве й годинки вільної: то те він робить, то те, то йде, то їде, як гість додому навертає (Вовчок, І, 1955, 27); Як настали буденні дні, то Загнибіда хіба обідати та на ніч наверне додому, а то все на базарі, у крамниці (Мирний, III, 1954, 10ІЗ).
7. перех., діал. Відшкодовувати; надолужувати. Стара хоче те у хазяйстві навернути, що дочка витратила (Вовчок, І, 1955, 17).
8. неперех., рідко. Те саме, що зверта́ти 1. Вона [дебра] бігла просто, потім навертала вбік, уступаючись перед горбами й пригорбками, оббігала їх довкола та й знов приставала до дороги (Март., Тв., 1954, 244).
9. перех., рідко. Те саме, що заверта́ти 4. Птруа́… птруа́!.. Горляний поклик все навертає крайніх [овець] в отару (Коцюб., II, 1955, 321); — То — не дитячого розуму справа.., — якось заклопотано, але досить лагідно відказував батько, навертаючи коня від корита (Ле, Хмельницький, І, 1957, 8).
10. перех. і неперех., розм. Перекладати, звертати провину і т. ін. на іншого. На другого навертати не годиться: це не я, а він зробив (Сл. Гр.).
11. перех., розм. Швидко завдавати удару; бити. — Хай тільки порушник сплигне додолу, я його відразу наверну києм по голові, оглушу і примушу здатись (Збан., Мор. чайка, 1959, 201).
12. перех., рідко. Викликати, збуджувати що-небудь. Ти [весна] журавлиним ключем навертаєш нестерпну тугу. Мрії про вольний простір, щастя далеке моє
(Фр., XIII, 1954, 304); Стелився синій тютюновий дим і навертав обох [друзів] на кращий настрій (Кач., II, 1958, 343).
13. перех., діал. Посилати. — Коби лиш яку гідну та роботящу [невістку] бог навернув, — говорить [Максимиха] спроквола (Кобр., Вибр., 1954, 191).
◊ Наверну́ла лиха́ годи́на кого — прибув, з’явився той, з ким зв’язане якесь нещастя, щось неприємне. Вона була козачкою вільного роду, і навернула лиха година цього Федора до їх у село (Мирний, І, 1954, 300); Не мо́жна (не мо́жу, не міг і т. ін.) наверну́ти до чого, на що — що-небудь противне комусь. — Вже 6 годин хочу води, — а проклятої води дрогобицької до писка не можу навернути (Стеф., III, 1954, 23); — А я від того часу не міг і лиця свого навернути на горівку (Фр., IV, 1950, 391); Не наверта́ти (не наверну́ти) о́чі (но́са): а) не з’являтися, по показуватися де-, куди-небудь. [Одарка]: Заходь в хату, сестричко! Від самого весілля ти й очей в хату не навернула (Крон., І, 1958, 103); [Грива:] Сюди ніхто і носа не наверне! Одно — далеко від двора, та ще й в яру глибокім, а друге — пустка, то побояться, щоб часом, бува, не здибав тут їх Сава Чалий (К.-Карий, II, 1960, 233); б) не братися за що-небудь, не приступати до якої-небудь роботи. — Зовсім відбилась від рук моя Сова. Певно, вже ви з неї виучите вчительку, бо все читає та й читає. А то раніше до книги й носа бувало не навертала (Збан., Малин, дзвін, 1958, 234).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 27.