НАВДИВОВИ́ЖУ, присл.
1. Напрочуд; надзвичайно. Годинник ішов навдивовижу справно (Дмит., Розлука, 1957, 44); В весняному небі снувались навдивовижу ніжні хмарки (Довж., Зач. Десна, 1957, 278).
2. Дуже добре, чудово. [Семен Мельниченко:] І свячена верба.. розрослась навдивовижу: мабуть, часто поливана (Кроп., І, 1958, 59); Пшениця розрослась і заколосилась навдивовижу (Стор., І, 1957, 33); Люди.. вимуштровані навдивовижу (Смолич, І, 1958, 80).
3. розм., у знач. присудк. сл. Викликати подив, здаватися дивним. Навдивовижу всім турецький огірок (Гл., Вибр., 1951, 79); Якщо з тих дрібних квіточок та зв’язати букета, то всім буде навдивовижу (Мирний, V, 1955, 380); Навдивовижу всьому селу, другого дня на добрих конях приїжджає агітатор (Стельмах, Хліб.., 1959, 377).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 26.