НАВДАЛУ́, присл., розм. Те саме, що навмання́. Пустившись навдалу. Котився світом я (Рильський, Поеми, 1957, 268); Альоша підвівся, побрів байдуже за Чорним [собакою], що навдалу ішов шукати якогось пожитку (Мик., II, 1957, 246).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 26.