НАВА́ЖУВАТИСЯ, уюся, уєшся і рідко НАВАЖА́ТИСЯ, а́юся, а́єшся, недок., НАВА́ЖИТИСЯ, жуся, жишся, док.

1. Відважуватися, осмілюватися на якийсь вчинок, на якусь дію. До самого вечора не наважувалися Ярошенки вийти зі свого сховища (Мак., Вибр., 1956, 582); [Трохим:] То я вас упереджаю: не наважайтесь того робить, бо я можу забуть, що ви мені батько (Крон., IV, 1959, 227); Я бачу, що Вольф чимсь дуже схвильований, але чіпати його не наважуюсь (Кол., На фронті.., 1959, 121); Марія й сама не пам’ятає, як вона наважилась вигукнути оті слова, що йшли. з глибини її серця (Цюпа, Назустріч.., 1958, 153).

2. рідко. Мати намір, збиратися. Гашіца сідає під кущем і, обнявши коліна руками, наважується чекати парубка (Коцюб., І, 1955, 247); Сахно повернула й наважилася була плисти назад, коли це побачила за берегом озерця якісь мережані залізні споруди (Смолич, І, 1958, 78).

3. діал. Замірятися, зазіхати на кого-, що-небудь; робити замах. — Короп наважився на моє життя! (Март., Тв., 1954, 71).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 23.

Нава́жуватися, жуюся, єшся, сов. в. нава́житися, жуся, жишся, гл.

1) Осмѣливаться, осмѣлиться.

2) Рѣшаться, рѣшиться. Вона на таке наважилась, аби його привернути до себе. Г. Барв. 454. Іще Сомко не наваживсь, що в таку трудну минуту чинити. К. ЧР. 344. — на кого, на що. Вознамѣриваться, вознамѣриться что-либо сдѣлать съ кѣмъ, съ чѣмъ. Я наваживсь на того коня, то й буде мій. Новомоск. у. Наважмось, браття, на спасенну річ. К. Пс. 66.

3) Пристращаться, пристраститься. Був і нічого собі чоловік, але як наважився до горілочки, то, — бачите, — все до жидів переносив. Кіев. г.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 466.