НАВ’Ю́ЧЕНИЙ, а, е. Дієпр. пас. мин. ч. до нав’ю́чити. Зворушливим було прощання Івана з солдатами, кожний з яких був нав’ючений салом, хлібом чи бочечкою вина (Галан, Гори.., 1956, 104); Дмитрик був йому [сторожеві] по плечі, а Коропов проти нього, та ще нав’ючений двома чемоданами, здавався просто велетнем (Земляк, Гнівний Стратіон, 1960, 113).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 44.