НАБУНДЮ́ЧЕНИЙ, а, е, розм.

1. Дієпр. пас. мин. ч. до набундю́чити; // у знач. прикм. Надутий, з розпущеними крилами. На стежках парку походжають, як дома, набундючені фазани (Гончар, Таврія, 1952, 125).

2. перен. Зарозумілий, гордовитий. По вулицях [міста] обшарпані поліцаї проторюють серед людей дорогу мандаринові, який сповнений до себе пошани, набундючений, сидить в шовком критому паланкіні (Досв., Гюлле, 1961, 159); Ніхто в місті не знав, що робиться за тією огорожею, що стережуть там набундючені, з когутячими перами на капелюхах жандарми (Скл., Карпати, II, 1954, 6).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 21.