НАБУБНЯ́ВІЛИЙ, а, е.

1. Дієпр. акт. мин. ч. до набубня́віти. Озима пшениця, густа та листата, стеблина в стеблину, з набубнявілими вже стрілками (Коцюба, Нові береги, 1959, 385); Набубнявіла від вогкості стежка снується стернею, ораним полем, чіпляється за розмиті дощами рівчаки (Логв., Літа.., 1960, 22).

2. у знач. прикм. Збільшений в об’ємі, розпухлий. Набубнявілі мокрі гіллячки верб злегка курились, немов дихали на холоді (Коцюб., І, 1955, 385); Латориця легко зламала посинілу, набубнявілу крижану товщу і вийшла з берегів (Коз., Вісімсот.., 1953, 90).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 20.