НАБРІ́ХУВАТИ, ую, уєш, недок., НАБРЕХА́ТИ, ешу́, е́шеш, док., розм.

1. перех., що і чого, з спол. щ о. Наговорювати неправди, нісенітниць. Такого набрешуть [люди], такого наплетуть, що хоч з світа втікай! (Кв.-Осн., II, 1956, 441); — Оцього я вже ніяк не знесу: набрехала Параска, що в мене голова лиса (Н.-Лев., II, 1956, 18); Марко набрехав Денисові, що коли виходив надвір за картоплею, то бачив біля багаття лисицю, яка хрумала курячі кісточки (Тют., Вир, 1964, 19).

2. неперех. Зводити наклеп на кого-небудь. [Недоросток:] Ти на кого ото славу пускаєш? На кого набріхуєш? (Вас., III, 1960, 90); — Здуріла Ладуриха! Отаке паскудне на чесну молодицю набріхує (Ковінька, Кутя.., 1960, 58).

3. неперех. Допускати помилку, неточність при виконанні чого-небудь. Набрехати в підрахунках.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 19.

Набрі́хувати, хую, єш, сов. в. набреха́ти, шу́, шеш, гл.

1) Лгать, налгать на кого нибудь, клеветать, наклеветать. Знов почали сестри набріхувати на меншу. Стор. Люде — собаки, — чого не набрешуть. Ном. № 7805. Да се набре́хано. Это враки.

2) Говорить, наговорить пустяковъ, врать, наврать. Хтось мухам набрехав, що на чужині краще жити. Гліб.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 465.