НАБРИДА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., НАБРИ́ДНУТИ, ну, неш; мин. ч. набри́д, ла, ло; док. Ставати неприємним, нудним через одноманітність, часту повторюваність; надокучати. Нам набридає стояти на місці (Ю. Янов., II, 1958, 45); Боюся тільки, як би не набриднути Ліді за це літо, все ж таки я певне завдаю їй клопоту (Л. Укр., V, 1956, 149); Миколі вкрай набридла розмова (Гжицький, Вел. надії, 1963, 56); // безос. Набридло сидіти в душній і тісній похмурій школі у той саме час, як ліс гучав од пташиних співів (Гр., І, 1963, 292); [Ф р о с я: ] Що ви там шепочетесь, як змовниці? Набридло, нарешті (Мик., І, 1957, 244).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 19.