НАБЕ́ДРЕНИК, а, ч. 1. церк. Парчевий прямокутник із зображенням хреста, який священики одержують як першу нагороду і носять з правого боку нижче пояса. — Чи ви чули, що о. Аркадія переведено на другу парафію, а о. Феогност дістав набедреника? (Коцюб., І, 1955, 322).

2. військ. Частина металевої збруї середньовічного рицаря, яка накладалася на стегно. Боярин був у повній рицарській збруї: в панцирі з залізної, блискучої бляхи, в таких же набедрениках (Фр., VI, 1951, 456).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 12.