НАБА́ЧИТИ, чу, чиш, док., перех., розм.

1. Звернути увагу на кого-, що-небудь; помітити, побачити. Одного разу, прибираючи дякову "світлицю", Тарас набачив у дяка грубий зшиток синього паперу (Вас., II, 1959, 362); Лаврик ще спить.., а Даринка, набачивши якось за соняшниками торішню стерню, вирішила піти колосків пошукати (Вирган, В розп. літа, 1959, 266).

2. Те саме, що наба́читися. [Д е в і: ] Якби ви коли почули, як стане дядько правити про бали, комедії та всякі маскаради, що він набачив по світах. Ото є що послухать! (Л. Укр., III, 1952, 19).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 5. — С. 11.