МУРКОТА́ТИ, очу́, о́чеш і МУРКОТІ́ТИ, очу́, о́тиш, недок.
1. неперех. Безперестанно видавати звуки "мур-мур" (про котів та інших котячих). [Варка:] Як почне було Зінько читать, то я слухаю-слухаю, а далі й задрімаю, і почне мені вчуватись, що нібито котик муркоче під самісіньким вухом (Крон., II, 1958, 226); На лаві солодко муркотів кіт (Кучер, Трудна любов, 1960. 437); * Образно. Заспокоєне після цілоденної колотнечі місто стиха муркоче, мов левиця коло своїх малят у барлозі (Кол., Терен.., 1959, 246).
2. перех. і без додатка, перен., розм. Те саме, що мурмота́ти 1. — Ну, що, сину? — спитав батько. Густав не відповідав, муркотячи під носом цифри, котрі то додавав, то відтягав (Фр., III, 1950, 76); Господи! краще з тобою В темних сидіти шинках, Ніж муркотіти без тебе Всі молитви в вівтарях (Крим., Вибр., 1965, 229); Старий іде, посмоктуючи цигарку, муркочучи дідівську пісню (Ю. Янов., IV, 1959, 259).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 829.