МУЖИКІ́В, ко́ва, ко́ве, дорев., розм. Прикм. до мужи́к 1, 3; належний мужикові. Оттак чини, як я чиню, люби дочку аби чию, хоч попову, хоч дякову, хоч хорошу мужикову (Номис, 1864, № 12525).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 821.

Мужикі́в, ко́ва, ве

1) Мужику принадлежащій.

2) Мужнинъ. Тільки гріє моє здоров’є мужикове подвор’є. Мет. 332.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 453.