МО́ЩІ, е́й, мн. Висохлі, муміфіковані рештки (інколи — окремі кістки) людини, що її церква вважає святою. Взявши хрест із святими мощами, свячену воду і кропило, він рішився слідувати за отцем Спиридоном (Фр., VIII, 1952, 138); Поприкладався [Павло] до всіх мощей [у лаврі], до всіх чудотворних ікон (Вишня, І, 1956, 7); * Образно. — Нічого не їсте, скоро з вас мощі будуть… (Коцюб., І, 1955, 329); * У порівн. Вихудла, як мощі (Барв., Опов.., 1902, 15).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 815.

Мо́щі, ще́й, ж. мн. Мощи, останки. Ой я ж кажу — в саду лежу, аж я в нехворощі, ізсушилась, ізв’ялилась, тілько мої мощі. Н. п.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 451.

мо́щі — висохлі, муміфіковані рештки (інколи — окремі кістки) людини, яку церква вважає свя­тою; у мовленні набуло образного й переносного значення. Ой я ж кажу — в саду лежу, аж я в нехво­рощі, ізсушилась, ізв’ялилась, тілько мої мощі (пісня — образно); Поник чоловік, так що лиш мощі стали (І. Франко — став дуже худим).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 378.