МОЧАРІ́, ів, мн. (одн. мо́чар, а, ч.). Те саме, що багно́ 1; драговина, трясовина. На дні тієї щілини був мочар, росла осока та очерет (Н.-Лев., III, 1956, 28); Над мочаром знявся туман (Коцюб., II, 1955, 240); З низин тягнуло вогкістю мочарів (Коз., Нові Потоки, 1948, 154); * Образно. Мабуть, у жінки очі на мочарах. Антін і розважити її не мастак (Чорн., Визвол. земля, 1950, 228).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 814.