МО́РДА, и, ж.
1. Передня частина голови тварини. Патлатий Цуцик спочивав; То ляже на бочок, то догори на спинку. Або на лапки морду клав (Гл., Вибр., 1957, 151); Узяв [син] коня за повід — любовно погладив по морді лисого (Головко, І, 1957, 366).
2. вульг. Про обличчя. — Подивись лишень, кажу, на свою морду, яка вона стала од злості синя (Н.-Лев., II, 1956, 12); Кінські голови і прикажчицькі морди вже сновигали попідвіконню і стукали в середохрестя рам окоренками нагайок: — Гей, люди! Економія вже пише контракти! (Стельмах, Хліб.., 1959, 194); // Уживається як лайливе слово. — А, морда! — крикнув хтось з купи… — і Василь похитнувся (Мирний, IV, 1955, 110).
◊ В мо́рду (по мо́рді) да́ти (затопи́ти і т. ін.] кого, кому — ударити кого-небудь по обличчю. А між вами Найшовсь-таки якийсь проява, .. Що в морду затопив капрала (Шевч., II, 1953, 581); Би́ти мо́рду кому — бити кого-небудь по обличчю. Йому [мужику] ще нічого: рік лупив воші в тюрмі, а тепер раз на тиждень становий б’є йому морду… (Коцюб., II, 1955, 233).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 801.