МОГТИ́, мо́жу, мо́жеш, недок., з інфін., який іноді випускається.
1. Бути в стані, в силах що-небудь робити. Ніхто не може світа пережити (Номис, 1864, № 389); Сто два роки бабусі моїй, і вона вже й ходить не може (Сос., І, 1957, 240); — Без сонця я не можу (Коцюб., III, 1956, 312); — Як собі знаєш, а я не можу [так жити] (Мик., II, 1957, 77); // Мати можливість що-небудь робити. Ми, піхота, гвардія, не можемо приковувати себе до шляхів. Ми повинні вміти добре маневрувати в горах (Гончар, III, 1959, 97); // Бути здатним; уміти. Як міг, так допоміг (Номис, 1864, №4540); [Лукаш:] Ось дов’яжи снопів, а я піду. [М а в к а:] В’язати я не можу (Л. Укр., III, 1952, 237).
2. Означає можливість дії, вираженої інфінітивом. На його думку, моя нервність [нервовість] може стати ще більш на перешкоді операції, ніж анемія (Л. Укр., V, 1956, 225); Вона домислилась, що цей пасажир міг зрозуміти їхню розмову (Панч, Синів.., 1959, 8); — Сам знайшов би дорогу, але мене можуть пізнати прокляті ляхи (Довж., І, 1958, 267); // У питальних і спонукальних реченнях уживається у знач. слів можна, дозволяється. — Хто не хоче служити громаді, може йти з двору (Коцюб., II, 1955, 83); — Я можу глянути на креслення? — Прошу (Собко. Біле полум’я, 1952, 55).
Не мо́же бу́ти, виг — уживається при вираженні недовіри, сумніву. Ні, се не може бути..! Гукнемо гук на все царство, на весь світ великий: мерщій до рятунку! до зброї! (Мирний, III, 1954, 259).
3. тільки .3 ос. одн., у знач. вставн. сл. Уживається для вираження припущення. Перша думка його була: треба піти поглянути, може, що в в ямі (Фр., II, 1950, 229); — Може, я міг би вам допомогти? — довірливо запитав незнайомий (Гончар, III, 1959, 186).
◊ Як ся мо́жеш?, заст. — те саме, що Як мо́жеться? (див. могти́ся). Ішов лікар у село — селу на безголов’я, А із села біжить, злякавшися, Здоров’я: "Куди, Здоров’ячко? — пита він.— Як ся можеш?* "Та цур тобі!.. я йду, куди ти не заходиш!" (Г.-Арт., Байки.., 1958, 67).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 774.