МО́ВИТИ, влю, виш; мн. мовлять; недок. і док., перех. і без додатка. Висловлювати вголос свої думки; говорити, казати. — Ой ви, діти — квіти наші! Наварю вам горщик каші. Поїсте ви досмаку, — Мовить баба у кутку (Гл., Вибр., 1951, 201); Останні слова Бульба вже мовив під тупіт і гуркітню поляків, які щільно підступили до табору (Довж., І, 1958, 259); І тихо мовив [Іосиф:] — Де ти в бога Загаялась, моя небого? (Шевч., II, 1963, 358); [Горобець:] Дозволь слово мовити, курінний отамане (Корн., І, 1955, 223).
◊ До сло́ва мо́вити, у знач. вставн. сл. — уживається для виділення слів, сказаних принагідно. До слова мовити, як не прикро, але сучасні драматурги, за невеликим виключенням, ще не створили в своїх п’єсах образів, рівних творінням наших класиків за силою соціального викриття й художньої виразності (3 глибин душі, 1959, 74); Ні́чого мо́вити, у знач. вставн. сл. — уживається для висловлення обурення, незадоволення чим-небудь. — Від самого рання нічого не їв, а тепер чекай на спеці, поки тебе пустять у хату! Нічого мовити — миле життя розвідача філоксерної комісії (Коцюб., І, 1955, 199); Пра́вду мо́вити (мо́влячи), у знач. вставн. сл. — уживається для підкреслення істинності, правдивості висловлювання. [Ономай:] Царівно, правду мовити, я честь хотів тобі, питаючи, зробити, як жриці божій і царівні Трої (Л. Укр., II, 1951, 286); Він, правду мовлячи, не почував ніякої охоти вчитися гри на фортеп’яні (Фр., VII, 1951, 242); Так [би] мо́вити, у знач. вставн. сл. — уживається при бажанні висловитися більш точно, точніше охарактеризувати що-небудь. В поетичних "Вечорах на хуторі біля Диканьки" він [М. Гоголь] показав український народ у святковій, так.би мовити, одежі: (Рильський, III, 1956, 22); Але, так мовити, чудо у нас це — дерево (справжнє, живе дерево) росте на дахові і навіть дає тінь… (Коцюб., III, 1956, 148).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 769.