МИРЯ́НИ, ря́н, мн. (одн. миря́нин, а, ч.; миря́нка, и, ж.), заст.

1. Люди, що живуть у миру (див. мир² 4), не мають духовного звання і не належать до духовного сану. Були [у пеклі] і штатські, і воєнні. Були і панські, і казенні, Були миряни і попи (Котл., І, 1952, 138); Андрій увійшов до костьолу. Ченці, ксьондзи й миряни стояли навколішках і молилися (Довж., І, 1958, 244); [Мотря:] За кого ти їх [свічок] так багато ставляла? [Хведоска:] За рід і за мир хрещений. [Мотря:] А за того ж мирянина скільки? (Кроп., II, 1958, 7); [Василь:] Ти завжди видавала з себе більше мирянку, ніж черницю, тебе життя тягло до себе (Мирний, V, 1955, 99).

2. іст. Члени сільської громади, миру (див. мир²3); селяни. — Не тичу свого носа на волосні або сільські сходи, де миряни радяться про свої громадські діла (Мирний, IV, 1955, 351); Чекаючи, доки миряни вщухнуть, Хлопєшка недбало відставив ногу, відпустив губу, наче ось-ось хотів плюнути (Гончар, II, 1959, 16).

3. тільки мн. Люди (у 4 знач.). — Гвалт, миряни, що це з нами! Вилупіть лиш баньки! (Г.-Арт., Байки.., 1958, 69); Один [лірник] сліпий, другий кривий, А третій горбатий. Йшли в Суботов про Богдана Мирянам співати (Шевч., І, 1951, 304); Поставили [у Дем’яна] на стіл вареників макітру І пляшку — свашку всіх мирян (Гл., Вибр., 1951, 155).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 4. — С. 716.